Корупція як режим силового поля влади

1. Влада як силове поле та гетерогенна мережа

Вихідна рамка:

• Ми розуміємо владу не як вертикаль «хто над ким», а як силовий каркас / силове поле соціальної зв’язаності.
• Це поле задає структуру близькостей і зв’язків між акторами (у топологічному сенсі): хто до кого «близький», які шляхи взаємодії доступні, як розподіляються можливості й санкції.
• Влада гетерогенна: вона постає як мережа різних режимів зв’язності (правовий, ринковий, насильницький, корупційний тощо), які накладаються й переплітаються.

У такій рамці корупція не є «відхиленням» чи «шумом», а є однією з модальностей / режимів роботи мережі влади.

2. Корупція як режим / модальність мережі влади

Корупція — це специфічний режим зв’язності в силовому полі влади, за якого доступ до ресурсів, рішень і захисту організований через:

• особисті зв’язки та неформальні зобов’язання,
• обмін незаконними (або напівлегальними) послугами й вигодами,
• систематичне створення винятків із формально чинних норм.

Характерні риси корупційного режиму:

1. Подвійний рівень порядку:
   • формально існує правовий і бюрократичний порядок,
   • фактично працює мережевий, персоналізований порядок, заснований на домовленостях.
2. Переписування структури близькостей поля:
   • формально всі суб’єкти «рівновіддалені» від права й інституцій,
   • реально «відстань» до рішення визначається включеністю в мережу корупційних зв’язків.
3. Інкорпорованість у диспозитив влади:
   • корупція не зовні закону й не просто його заперечення;
   • вона функціонує як окремий диспозитив усередині загального диспозитиву влади, використовуючи право й процедуру як ресурс для виробництва винятків.

3. Позитивно-конструктивні функції корупції в силовому полі

Йдеться не про моральне виправдання корупції. «Позитивність» тут — онтологічна й функціональна: що саме вона створює та підтримує в конфігурації влади.

3.1. Зшивання розривів між формальним порядком і реальними практиками

За невідповідності:

• формального права й регуляцій,
• реальних темпів життя й економічних потреб,

виникають розриви зв’язності: формально шлях є, але практично він непрохідний.

Корупційний режим:

• «заливає» ці розриви неформальними зв’язками,
• створює обхідні траєкторії для потоків ресурсів і рішень,
• робить поле влади функціонально неперервним, навіть за дефектності формальних інституцій.

3.2. Ущільнення локальної зв’язності та стабілізація еліт

Корупція створює зони підвищеної щільності зв’язків:

• множаться взаємні борги й зобов’язання,
• формується спільне знання про порушення й спільний ризик,
• виникають стійкі клани, «сім’ї», групи «своїх».

Це ущільнення зв’язності:

• стабілізує елітні конфігурації,
• цементує ієрархії,
• створює довготривалі центри сили всередині поля.

3.3. Налаштування структури близькостей і доступу до влади

Формальна картина задається нормою («усі рівні перед законом»), але корупційний режим вводить фактичну структуру близькостей:

• близькість до влади визначається доступом до неформальних каналів,
• дистанція — відсутністю входу в мережу домовленостей.

Так корупція продукує й підтримує реальну топологію влади, відмінну від декларованої, перетворюючи абстрактні інституції на мережу конкретних персоналізованих зв’язків — при цьому сама ця топологія не зобов’язана бути метризованою.

3.4. Адаптивність і пластичність системи

Корупційний режим виступає як механізм локальної адаптації:

• перенаправляє потоки ресурсів в обхід жорстких або застарілих норм,
• пришвидшує чи сповільнює процеси в критичних точках (дозволи, погодження, тендери),
• дозволяє системі продовжувати функціонувати за формально «недопустимих» відхилень.

Позитивний аспект: корупція підтримує виживання й відтворення конкретного режиму влади, роблячи його стійким до криз та інституційних збоїв.

4. Корупція та виробництво ідентичностей

Корупція як диспозитив влади не лише переналаштовує зв’язки, а й формує типи суб’єктності.

4.1. «Свої»: суб’єкт включеності й компетентності

У багатьох контекстах «нормальна доросла людина» — це та, що:

• не вірить у буквальну дію закону,
• уміє «вирішувати питання» через людей,
• має доступ до телефону, контактів, неформальних каналів.

Корупційний режим:

• робить участь у тіньових практиках маркером компетентності та соціальної зрілості,
• формує ідентичність «свого» як того, хто орієнтується в реальній, а не декларативній структурі влади.

4.2. «Невключені»: наївний, дурень, формаліст

Правослухняний суб’єкт, який діє строго за процедурою, у корупційному режимі кодується як:

• наївний, «чужий реальності»,
• нездатний до ефективної дії,
• такий, що потребує опосередкування через «нормальних людей».

Так корупція маргіналізує правовий тип суб’єктності, роблячи його соціально вторинним.

4.3. «Посвячені» й «пов’язані»: ідентичність спільноти ризику

Спільна участь у корупційних схемах означає:

• спільну таємницю,
• спільний ризик кримінального переслідування,
• взаємний компромат.

Це породжує специфічну ідентичність:

• «ми» як співучасники,
• стійку корпоративну чи кланову суб’єктність,
• згуртованість, засновану на спільній протизаконності.

Таким чином, корупція цементує закриті групи, елітні кола, клани, де належність визначається не публічною нормою, а участю в тіньових практиках.

4.4. Донощик / стукач / зрадник як структурна фігура

Корупційний режим неминуче продукує і зворотний тип:

• суб’єкта, який розриває замкнене коло,
• виносить внутрішню таємницю назовні,
• відмовляється вважати допустиму протизаконність нормою.

Його двоїста позиція:

• для корупційної мережі — зрадник і руйнівник зв’язності,
• для альтернативного режиму влади (правового, реформаторського) — носій істини, герой викриття.

Таким чином, диспозитив корупції структурно породжує фігуру зрадника / стукача, інтегруючи її у власне поле як необхідний контртип.

5. Корупція як протизаконність

5.1. Допустима незаконність, вбудована в порядок

Корупція спирається на подвійний статус закону:

• з одного боку, закон і процедура існують і визнаються,
• з іншого — стійко й системно порушуються для «своїх».

Протизаконність тут:

• не випадкове відхилення, а режим допустимої незаконності;
• усім відомо, що заборона є, і так само відомо, де й як її обходять.

5.2. Закон як джерело корупційної ренти

Корупція не просто порушує закон — вона експлуатує його як ресурс:

• ускладнені процедури,
• множинні дозволи та погодження,
• розгалужена бюрократія

створюють зони підвищеної регуляторної напруги.

Саме в цих зонах корупційний режим формує тунелі доступу, монетизуючи сам факт заборони й адміністративного бар’єра.

Закон, таким чином:

• одночасно створює рамки допустимого й поле для корупційної ренти,
• стає частиною загального диспозитиву влади, в якому корупція виробляє винятки.

5.3. Нормалізація протизаконності

З часом:

• юридично незаконне стає соціально очікуваним,
• дотримання процедури — дивним, підозрілим або неефективним,
• «вирішення по-людськи» (через зв’язки й неформальні домовленості) — нормою.

Корупційний режим переписує межі між законним і незаконним в очах суб’єктів:

• закон залишається на рівні публічного дискурсу й символіки,
• реальна нормативність закріплюється в полі неформальних «понять» і практик.

6. Підсумкова формула

У топологічній рамці влади як силового поля корупцію можна описати так:

Корупція — це режим (модальність) мережі влади, в якому відносини близькості й провідність силового поля соціальної зв’язаності переналаштовуються через систематичну допустиму протизаконність, особисті зв’язки та обмін прихованими вигодами. Цей режим зшиває розриви між формальним порядком і реальними практиками, ущільнює локальні мережі, стабілізує елітні конфігурації та продукує специфічні ідентичності — «своїх», невключених, пов’язаних і зрадників — тим самим підтримуючи цілісність і відтворення конкретного диспозитиву влади.

Таке розуміння дозволяє аналізувати корупцію не лише як моральне зло чи економічну неефективність, а як структурний елемент топології влади, який одночасно робить режим стійким і блокує перехід до іншої конфігурації поля, заснованої на інших режимах зв’язності.